ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ — д-ва, заснована і керована династією Османів від прибл. 1300 до 1922. О.і. належала до типу степових імперій, але вона увібрала держ. й культ. традиції завойованих земель. Через тюркське походження династії та панівну к-ру О.і. в Європі та на Україні називали Туреччиною, її правителів — турец. султанами, а підданців — турками. Самі підданці О.і. іменували себе «османли» (прибічники Османа), а свою д-ву — Девлет-і Алійє-і Османійє («Висока Османська держава») або скорочено Девлет-і Алійє («Висока держава»). Поставши на пн. зх. п-ова Мала Азія (Анатолія), О.і. в зеніті своєї могутності в 16—17 ст. включала весь п-ів Мала Азія, Балканський п-ів, араб. землі Бл. Сходу та Пн. Африки, значну частину Закавказзя, Пн. Причорномор’я заг. площею 5,2 млн км2 із населенням від 15 до 30 млн людей. О.і. була найбільшою ісламською д-вою після Араб. халіфату й найдовше живучою з усіх степових імперій. Від кінця 17 ст. О.і., унаслідок експансії європ. д-в і розвитку нац. рухів, втрачала території в Європі та на Бл. Сході. Її політ. спадкоємцем стала Турец. Республіка. Становлення імперії (1300— 1402). Засновником і — за степовою традицією — епонімом О.і. був тюркський ватажок Осман. Його першим володінням стало бл. 1300 місто Сьоґют з околицею на пн.-зх. прикордонні Сельджуцького султанату.
Походження Османа невідоме. Осман. літописи виводили династію Османів із племені тюрків-огузів Кайи та від легендарного прародителя тюрків Огуз-хана. Неосман. джерела свідчать про малопрестижне її походження. Візант. історик Георгій Пахимер називав Османа простим турец. ім’ям Атман (Атаман). Перський історик Хондемір стверджував, ніби Осман прибув у Анатолію із Золотої Орди, що узгоджується з розпадом імперії, яку невдало намагався створити золотоординський улусний бег Ногай. Легенда про сон Османа, який передвіщав йому світ. панування, засвідчує ще живу традицію шаманізму османців. Засвідчений титул Османа — бег (князь; див. Бей) — був подібний до титулів бейських родів, що правили сусідніми бейліками Каресі, Ґерміян, Сарухан, Айдин, Ментеше, Джандар та ін. Попри прагнення осман. літописців надати ранній осман. д-ві від її заснування ісламського характеру вони засвідчили тривалість її степових політ. традицій та інститутів: династійні усобиці та війни із сусідніми тюркськими ватажками, воєнізований побут двору, агресію та розбій у зовн. політиці, союзників правлячої династії, використання рабів і підкорених підданців на військ. і держ. службі, придворні бенкети тощо. Утвердженню на цивілізованих землях Візантії примітивної степової державності сприяли обставини, що склалися в Старому світі внаслідок монгол. завоювань. Відкриття трансконтинентальної торгівлі між Середземномор’ям і Китаєм перетворило Анатолію на один із гол. транзитних пунктів, чим забезпечило Османам можливість продавати за гроші воєнну здобич, здебільшого рабів. Перспектива збагачення приваблювала до Османів чимало туркменів із політично нестабільних Персії й Центр. Азії. Вони забезпечували бейлік тренованим військом акинджиїв («рейдерів»), а ті приносили багату здобич і служили опорою примітивного вождівства. Поширення серед туркменів ісламу, хоча б представленого містичними течіями, визначило реліг. приналежність османців.
Водночас Османи рано проявили себе покровителями ортодоксального ісламу, який прижився в Анатолії за правління Сельджукідів. Свідченням цього є перший відомий осман. документ — персомовна грамота 1324 р. на утворення вакфу від імені Орхана, сина Османа. Вона також відображає раннє залучення до держ. управління ісламських законознавців і грец. бюрократів. У готовності Османів скористатися всіма доступними ресурсами досвідчених бюрократів незалежно від їхньої реліг. приналежності полягав ключ до їхнього успішного контролю та екон. визиску осілих територій і один з осн. чинників їхньої швидкої експансії та держ. консолідації. При цьому осман. бейлік розростався як за рахунок християн. Візантії, так і сусідніх мусульманських бейліків. На перших порах дії османців полягали в грабіжницьких набігах, локальних боях і тривалих облогах фортець. Лише раз 1302 Османові пощастило при Бафеоні розбити порівняно значний візант. загін. Перше велике місто — візант. Пруса (нині м. Бурса, Туреччина) — центр караванної торгівлі й шовкоткацтва — здалося Осману під кінець його життя (1326). Його син Орхан перевів туди свій двір і розгорнув буд-во — донині збереглася його мечеть (зведена 1337). Далі йому піддалися міста Нікея (нині м. Ізнік; 1331) та Нікомедія (нині м. Ізміт, обидва в Туреччині; 1337). 1346 він приєднав до своїх володінь сусідній бейлік Каресі. Завдяки запрошенню до усобиць у Візантії 1337 Орхану відкрилися можливості грабунку Балканського п-ова, що спрямувало подальшу експансію. 1352 його син Сюлейман захопив перший замок Цимпе на європ. березі протоки Дарданелли, 1354 — місто Галліполі, діставши плацдарм для самостійних набігів на Балкани. 1352 Орхан уклав торг. угоду з Генуєю (Італія) — осн. агентом на мор. шляху з Європи в Золоту Орду. Його авторитет у регіоні підтвердив і підніс ще вище шлюб із Теодорою, донькою візант. імператора Іоанна VI Кантакузена. Мурад успадкував володіння Орхана через передчасну смерть
старшого брата Сюлеймана-паші (1357), але йому довелося відстоювати своє право на престол до 1365 в боротьбі з молодшими братами, які заручилися допомогою бейліків Караман і Еретна. Надалі він спрямував свою експансію переважно на Балкани. Сполучаючи прямий воєнний тиск з укладанням династичних шлюбів, Мурад утричі збільшив територію успадкованих володінь та нав’язав підданство сусіднім д-вам. Для контролю Балканських володінь Мурад санкціонував переселення туди кочовиків з Анатолії. Водночас він надавав воєнні пожалування (тімари) місц. слов’ян. знаті, заохочував до походів селян, створивши з них іррегулярні корпуси піхоти (яя) та кінноти (мюселлем). Мураду приписується заснування яничарського корпусу — персональної гвардії, що комплектувалася з дітей підкорених християн. Від правління Мурада відомі перші імена урядовців — везіра КараХаліля Хайреддіна-паші, губернатора (бейлербея) Румелії Лала Шагіна-паші. Символічним утіленням зростаючої зрілості О.і. стали великі битви, виграні Османами. 1369 війська Мурада захопили м. Адріанопіль (нині м. Едірне, Туреччина), яке скоро стало ще однією столицею імперії і стратегічною базою Османів в Європі. Спроба сербів вибити звідти османців скінчилася їхньою великою поразкою на р. Маріца 1371. 1385 Мурад оволодів Софією (нині столиця Болгарії) і Нішем (нині місто в Сербії), 1387 — Салоніками (нині місто в Греції). Після поразки від сербського князя Лазаря при Плошніку (1387) османці одержали над сербами повну перемогу на Косовому полі (15 червня 1389), хоча Мурад загинув у бою. Правління Баєзіда I, який уже на час сходження на престол здобув собі воєнну репутацію, звідки й прізвисько Блискавичний (Йилдирим), пройшло у війнах. Він розсунув кордони своїх балканських володінь до Дунаю. Там біля м. Нікополь (нині м. Нікопол, Болгарія) 1396 він одержав велику перемогу над угорсько-франко-нім. хрестоносним військом. Після цього Баєзід узяв у облогу Константинополь і
спробував поставити під контроль протоку Босфор, побудувавши фортецю Анадолу-Гісари. В Анатолії йому вдалося через династичні шлюби дістати значну частину бейліка Ґерміян та бейлік Гамід. 1390—91 Баєзід за допомогою своїх сербських і болгарських підданців завоював бейліки Сарухан, Айдин, Ментеше, Ісфендіяр. 1398 він завоював бейліки Караман і Еретна, розсунувши сх. кордони до р. Євфрат. Ця експансія викликала зіткнення із правителем Самарканду еміром Тімуром. У битві під Анкарою (нині столиця Туреччини) 28 липня 1402 Баєзіда зрадили війська нещодавно завойованих анатолійських бейліків, він був розбитий, потрапив у полон, а наступного року помер. Тімур відновив старі бейліки в Анатолії. Між нащадками Баєзіда негайно розпочалася боротьба за владу і відновлення імперії, що знайшло підтримку серед населення Анатолії та Балкан і спиралося на її держ. апарат. Усобиця між синами Баєзіда скінчилася 1413 перемогою принца Мегмеда. Відновлена д-ва пережила потужне нар. повстання під проводом шейха Бедреддіна, яке охопило як мусульманське, так і християн. населення і проходило під гаслами запровадження спільної власності та єднання релігій. Воно стало своєрідним проявом процесу асиміляції різнорідних елементів сусп-ва імпе-
653 ОСМАНСЬКА
654 ОСМАНСЬКА
рії. Його придушення посилило авторитет ортодоксального ісламу в О.і. Чисельно ж більшість населення складали християни. Мурад II, син Мегмеда, провів царювання, переважно відстоюючи трон і цілісність володінь від заколотників і повсталих васалів. Він також зумів повернути до складу О.і. анатолійські бейліки, і їхні колишні династи увійшли до правлячого класу д-ви. За його правління значно розвинулася міжнар. торгівля за участю купців Венеції (Італія), Генуї, Дубровніка (нині місто в Хорватії). 1444 Мурад II одержав перемогу над хрестоносцями під проводом угор. і польс. короля Владислава III під Варною. Мурад II спробував добровільно зректися престолу на користь сина — Мегмеда II, проте йому не вдалося створити прецедент для врегулювання правил наслідування престолу, і він був змушений повернутися на трон. Імперія в апогеї могутності (середина 15 — 17 ст.). Із правлінням Мегмеда II (див. Мехмед II) О.і. повернулася до активної експансії, що тривала два з половиною століття. Захоплення Мегмедом II Константинополя 29 травня 1453 надало імперії стратегічно важливий для неї контроль над протоками Босфор і Дарданелли, пишну столицю й піднесло міжнар. престиж д-ви і династії. Завоювання реалізувало давні амбіції ісламського світу й
піднесло власні амбіції султана як завойовника світу. Мегмед II прийняв не лише прізвисько Фатіг («Завойовник»), але й вищі титули суверенних правителів світу — хакан (див. Каган), кайсар (кесар, цар), падішаг. Амбіції всесвітнього панування послужили гол. рушієм його завойовницької політики. Мегмед II оволодів майже всім Балканським п-овом, запровадивши там уніфіковану імперську адміністрацію. Були приведені в підданство князівства Молдавія й Валахія, Кримський ханат. Завоювання Трапезундської імперії (1461), італ. колоній у Криму 1475, а за правління Баєзіда II фортець Кілія та Аккерман (нині м. Білгород-Дністровський) 1484 надали О.і. контроль над Чорним морем і ресурсами його узбережжя — вони стали осн. ресурсом постачання Константинополя (Стамбула). В Анатолії було знищено бейлік Караман і д-ву Ак-Коюнлу (1473). 1480 Мегмед захопив м. Отранто на Апеннінському п-ові, плануючи здобути Італію і Рим. Оволодіння Мегмедом II торг. шляхами із Середземномор’я в Азію, зокрема перетворення Чорного моря на «внутрішнє озеро» О.і., стало одним із гол. стимулів до пошуків європ. д-вами шляхів у Китай по океанах. Успіхи Мегмеда спиралися на потужні людські й матеріальні ресурси імперії, її адм. систему. Гол. ланками останньої були центр. уряд з ефективним комісаріатом у провінціях та система службових пожалувань — тімарів (див. Тимар). Перший забезпечував мобілізацію ресурсів — від воєнних кампаній до благоустрою міст. Остання ж забезпечила держ. прибутки й утримання чисельної і боєздатної кавалерії — осн. ударної сили осман. війська — за рахунок експлуатації осілого населення. Важливим чинником перемог Мегмеда II було заведення у війську вогнепальної зброї, завдяки якій османці могли брати фортеці штурмом. Османці опинилися далеко попереду своїх сусідів у Європі та Азії у використанні гармат і рушниць. Однак амбіції Мегмеда II перевищували потенціал д-ви, тому
для мобілізації ресурсів для війни він не раз вдавався до девальвації монети, конфіскації власності аристократії та реліг. фундацій (вакфів), посилення податкового тягаря, що викликало соціальне напруження. Експансія привела до конфліктів з Угорщиною й мамлюцьким Єгиптом. Тому правління його сина Баєзіда II позначилося значним спадом воєнної активності, консолідацією держ. апарату, стабільним екон. піднесенням і посиленням авторитету ісламу в усіх сферах політ. і культ. життя імперії. Проте під кінець правління Баєзіда в правлячому класі, у т. ч. серед яничарів, взяли гору войовничі настрої, на хвилі яких принц Селім змусив батька зректися влади. За коротке правління Селіма I османці одержали великі перемоги над Персією при Чалдирані (1514) та мамлюцьким Єгиптом при Мардж-Дабіку (1516). В результаті до О.і. були приєднані значні території Закавказзя, Пн. Месопотамії та мамлюцькі володіння — Сирія, Єгипет і Аравійський п-ів зі священними містами ісламу Мекка і Медина (нині обидва міста в Саудівській Аравії). Завоювання на Бл. Сході привели до того, що населення О.і. стало переважно мусульманським. Це відкрило доступ до виключно важливого джерела знань і кадрів держ. управління. За Сюлеймана I (див. Сулейман I) імперія після перемоги під Могачем (Угорщина; 1526) оволоділа більшою частиною Угорщини, що привело її в зіткнення з Габсбургами, а також відібрала Ірак у правителів Персії Сефевідів (1536). Воєнне суперництво з Габсбургами та Сефевідами визначило осн. фронти імперії до серед. 18 ст. У ході воєн із Габсбургами османці доклали значних зусиль до оволодіння контролем над Середземномор’ям та розвитку військ. флоту. Після переможної битви під Превезою (нині місто в Греції; 1538) О.і. здобула зверхність у Середземномор’ї, завдяки чому в її підданство ввійшли правителі північноафр. д-в, включно на короткий час із шаріфом м. Фес у Марокко (бл. 1580). Однак осман. флот, ударну
силу якого складали гребні судна, поступався вітрильникам португальців, котрі взяли під контроль мор. шляхи до Індії. Гегемонії О.і. на морі було покладено кінець з поразкою при Лепанто (нині м. Навпакт, Греція; 1571). І хоча ресурси давали змогу імперії утримувати великий флот, після того він виконував переважно оборонні завдання. У Сх. Європі османці уникали активної політики, що зумовлювалося важким доступом до цього ареалу. Їхня політика зводилася до забезпечення лояльності крим. династії Ґереїв (див. Гіреї) та підтримання нейтральних стосунків із Польсько-Литов. д-вою й Московією. Пасивність Османів у цьому ареалі при тому, що степова кавалерія Крим. ханату була безсилою проти фортець і піхоти, оснащеної вогнепальною зброєю, привела до посилення в причорноморських степах українського й донського козацтва, поступу колонізації надчорноморських степів Річчю Посполитою, воєнної й колонізаційної експансії Моск. д-ви. Спроба османців відібрати в Москви Астрахань (нині місто в РФ) і тим самим перехопити контроль над Поволжям і Пн. Кавказом була погано організована й зазнала краху (1569). За умов воєнної революції в Європі, що привела до гегемонії вогнепальної зброї на полях битв та відповідних змін у воєнній тактиці й фортифікації, війни О.і. проти Габсбургів точилися з перемінним успіхом і не відзначалися істотними завоюваннями. Екон. і воєнне піднесення Персії за правління шага Аббаса призвело до втрат на Закавказзі та в Іраку. Мор. походи українського й донського козацтва на Чорному морі поставили під загрозу узбережжя Румелії, Анатолії та й навіть самої столиці. Воєнна революція кинула виклик і соціальному й політ. ладу імперії. Тімарна система не сприяла оснащенню війська вогнепальною зброєю. Для цього була потрібна концентрація коштів на організацію складного вир-ва та забезпечення ін. воєнних потреб, на що прибутків від індивідуальних тімарів просто не вистачало. Збільшення оподатку-
вання селянства було малоефективним і до того ж вело до його зубожіння, припинення робіт і соціальних повстань. Тягар воєнних витрат відтоді переносився на центр. держ. бюджет, що призвело до поширення практики відкупу приватними особами держ. прибутків, у т. ч. прибутків від оподаткування селян, які живили тімарну систему. Відмовитися ж від тімарної системи, на якій покоїлася місц. адміністрація, було неможливо. Податковий тягар і відкупи призвели до втрати тімаріотами й селянами земель, що викликало масові повстання у 2-й пол. 16 — на поч. 17 ст. в більшій частині Анатолії, відомі під назвою «джелялі». Держ. апарат імперії не міг адекватно реагувати на зовн. і внутр. загрози. Через зростання ролі бюрократії важелі влади фактично перейшли від султана до уряду (Баб-і Алі — «Висока Порта») на чолі з верховним везіром (див. Візир). Але верховна влада, і передусім ініціатива кадрових призначень, залишалася в руках султана, який, по суті, віддалився від управління держ. справами. Це стимулювало виникнення численних груп, що змагалися за вплив на султана шляхом інтриг і заколотів. Самі султани часто ставали їхніми жертвами: у 17 ст. від влади були насильно усунуті Мустафа (1618, 1623), Осман II (1622), Ібрагім (1648), Мегмед IV (1687). Сам центр. уряд із часто і довільно змінюваними керівниками не мав ані стабільності, ані стимулів для військ., екон. і соціальних реформ і тому не міг протиставити названим викликам нічого дієвішого за дисциплінарні заходи, тим більше, що вони не суперечили дедалі міцніючій ісламській ортодоксії, яка не сприймала новизни. Стабільний контроль посади верховних везірів родиною Кьопрюлю протягом 1656— 1702 привів до покращення фінансового стану й держ. дисципліни в О.і. Це сприяло екон. піднесенню й значним воєнним успіхам, зокрема завоюванню о-ва Крит (1669), Поділля (1672), Чигирина (1678). Однак існуючий політ. й екон. режим не дав можливості розвинути ці успіхи. Більше того, саме в цей час
(1695) було запроваджено практику довічних відкупів (малікяне), що посилювала фінансову залежність д-ви від відкупників і збільшувала експлуатацію селянства. Поразка під Віднем (1683), територіальні втрати в Угорщині та в Пн. Причорномор’ї, закріплені Карловицьким миром (1699; див. Карловицький конгрес 1698—1699) та Константинопольським мирним договором 1700, ставили імперську еліту перед необхідністю проведення кардинальних реформ д-ви. Однак процес формулювання завдань для реформ розтягнувся надовго, й імперія дедалі більше зосереджувалася на обороні своїх володінь. Занепад і децентралізація (18 — початок 19 ст.). 1-ша пол. 18 ст. відзначилася перемінними успіхами імперії. Коротка війна з Рос. д-вою, відома як Прутський похід 1711, принесла османцям розраду від перемоги. Проте у війні з Австрією 1716—18 О.і. втратила рештки Угорщини й Трансильванії і навіть території за Дунаєм, включно з Бєлградом (нині столиця Сербії). Та 1740 Османи знову повернули собі Бєлград. Тоді ж вони не піддалися тиску воєнних перемог Російської імперії (її війська двічі вдиралися в Крим 1736—37 і здобули Хотин 1739) і відстояли недоторканність кордонів на дипломатичних переговорах. Війни з Персією, попри успіх останньої, не привели до зміни кордонів. Кілька періодів миру за правління султанів Агмеда III та Магмуда I дали можливість імперії відновити держ. фінанси, оновити фортеці на кордонах відповідно до нових вимог війни. Султанський двір вдавався до пишних святкувань і буд. проектів. При цьому вперше османці почали позичати ідеї з європ. столиць. Особливою екстравагантністю й святковістю відзначився період 1718—30, прозваний пізніше «добою тюльпанів». Однак соціальне напруження та децентралізація влади давали про себе знати вибухами кривавих соціальних протестів і воєнними поразками. Брак волі центр. уряду до проведення реформ пробудив
655 ОСМАНСЬКА
656 ОСМАНСЬКА
правлячий клас до ідей реформ. Осман. першодрукар Ібрагім Мютеферріка випустив власний трактат про причини воєнної слабкості османців, в якому обстоював необхідність реформ на взірець проведених у Рос. д-ві Петра I. Це був приклад ідей вестернізації, що зріли. Проте уряд обмежив свої практичні кроки в цьому напрямі звичайною практикою запрошення іноз. фахівців. Останніх було небагато. Із них найвідоміші були франц. офіцери граф К.-А. де Бонневаль і барон Ф. де Тотт. Вони працювали над реформуванням корпусу бомбардирів і запровадили навчання з викладанням вищої та прикладної математики. Султан Селім III 1792—93 ініціював першу широкомасштабну воєнну реформу, організувавши, серед іншого, корпус війська «нового зразка», навченого на європ. взірець. Чисель-
ність корпусу сягнула 23 тис. осіб. Для проведення реформи султан, щоб не дратувати яничарський корпус та консервативне духовенство, заснував спец. фінансове відомство, відкрив спец. військ. уч-ща. Проте він не зміг уникнути надзвичайних витрат на реалізацію реформ, що спричинило посилення податкового гніту і широке сусп. невдоволення. Цим, зрештою, скористалися супротивники реформ, піднявши повстання, яке коштувало султанові трону. Епізодичні реформаторські проекти не змогли докорінно змінити військо, і воно зазнавало нищівних поразок під час кількох війн з Рос. імперією (1768— 74, 1789—92, 1806—12). Внаслідок їх уся територія Пн. Причорномор’я до річок Прут (прит. Дунаю) і Дунай була завойована і включена до складу Рос. імперії.
Воєнні поразки підштовхнули уряд у бік налагодження реалістичних дипломатичних стосунків з європ. д-вами. На додачу до старої практики присилки постійних резидентів із боку партнерських д-в (Франція, Англія, Голландія, до яких долучилися Швеція, Данія та Пруссія) уряд О.і. почав відряджати власних послів. Турец. союзники в Європі, поціновуючи свої торг. і політ. зв’язки з нею, надавали Порті вартісні послуги, справляючи в загрозливих для неї ситуаціях тиск на її супротивників. Зворотним боком цього партнерства були торг. угоди (капітуляції). Передусім це стосувалося Франції, яка одержала надзвичайні привілеї 1740. Перше постійне посольство О.і. за кордоном було відкрите в Лондоні 1793, за ним 1795 виникли посольства в Берліні, Відні та Парижі.
Естетичні запити султанського двору та нові функції держ. апарату сприяли підготовці кадрів бюрократів із доброю цивільною освітою поза межами стану реліг. законознавців. Вони стали попередниками майбутньої осман. інтелігенції, що постала в 19 ст. Співробітники бюро завідуючого держ. канцелярією (реісулькюттаб), які відповідали за дипломатичні стосунки, стали фактично першими цивільними службовцями. Проте все ще за традицією рекрутування персоналу султанського палацу вони були рабами султана. Назагал же центр. уряд імперії втратив ефективний контроль над провінціями. Там стихійно постав інститут аянів — виборних представників інтересів територіальних громад. Ними були заможні й впливові особи. Вони зосередили у своїх руках велику владу, у т. ч. контролювали суд,
збирання податків, тримали власні збройні сили. Імперський уряд формально визнавав їх авторитет, призначаючи на посаду заступників губернаторів (бейлербеїв), та вони не раз були фактичними правителями окремих територій. Серед найпотужніших аянів були Осман Пазвандоглу у Відіні, Тепеделенлі Аліпаша Янінський, Караосманоглу в Зх. Анатолії, Текеліоглу в Антальї та ін. Султани змушені були радше домовлятися з аянами, аніж іти на конфронтацію. Алжир, Туніс і Триполі управлялися спадковими беями. Влада в Єгипті була узурпована 1767 Алібеєм. Ліванські друзи мали свого аміра. В Аравії ваххабіти 1803 встановили контроль над Меккою. По суті самостійним був Ємен. На поч. 19 ст. виникли нац. рухи. Повстання 1804 і 1815 спричинили набуття Сербією
статусу автономії. 1821 розпочалося повстання в Греції, яке привело до утворення незалежної д-ви (1829). В Єгипті намісник Мугаммед-Алі проводив незалежну політику і спромігся створити потужне військо і флот. Спроба відновити контроль над Єгиптом скінчилася невдачею і визнанням Мугаммеда-Алі спадковим правителем (1840). Модернізація та розпад (1826—1922). Султан Магмуд II із початку правління прагнув приборкати сепаратизм аянів. Проте небоєздатність урядового війська, передусім яничар, звела нанівець його зусилля. Грец. повстання виявило повну воєнну неспроможність центр. уряду. 1826 султан умовив вище духовенство дозволити організацію 8-тис. корпусу нового регулярного війська під кер-вом єгипетських офіцерів. Яничари у відповідь піднялися на повстання, але 15
657 ОСМАНСЬКА
658 ОСМАНСЬКА
червня 1826 воно було придушене, і весь яничарський корпус був знищений. Це відкрило шлях до реформ у війську, а затим — і в усіх сферах життя імперії. Тімарна система була скасована. Тімари було забрано до скарбниці і перетворено на приватні володіння. Було проведено адм. реформу, за якою вся територія була одноманітно поділена на вілаєти та санджаки, що були поставлені під владу чиновників, яких призначав уряд. Було відкрито медичне, воєнне та морське інженерне уч-ща. Розпочато видання газет. У листопаді 1839 султан Абдул-Меджид підписав указ, відомий як «Хатт-і шериф-і Ґюльхане» про запровадження громадян. свобод, а саме: гарантії безпеки, честі та недоторканності майна для всіх підданців О.і. без огляду на реліг. приналежність, справедливе оподаткування, впо-
рядкування рекрутського набору у військо та скорочення терміну військ. служби. Невдовзі за цим актом прийнято карний кодекс, вироблено торг. кодекс, упорядковано збирання податків, проведено ін. демократ. реформи. Епоха реформ, розпочата цим актом, дістала назву «танзімату» (реорганізацій). Проведенням реформ займалася спец. Вища рада юрид. постанов, що 1854 була реорганізована у Вищу раду реформ. Новий етап нововведень розпочався наступним «покровительським указом» (хатт-і гюмаюн) від 18 лютого 1856. Підтвердивши положення Ґюльханейського указу, новий указ декларував допуск немусульман до держ. і військ. служби, рівне оподаткування, містив обіцянки скасувати відкуп податків, щодо утворення держ. бюджету, запрова-
дження кредитно-банк. системи, покращення шляхів сполучення. Реформи згори посилили контроль центр. уряду на місцях. У свою чергу, це збільшило потребу в урядових службовцях, і їхня кількість зросла в десятки разів, перевищивши 100 тис. осіб. Д-ва запровадила світську освіту для мусульман і немусульман. Прийнятий 1868 закон про нар. освіту постановляв, що початкова освіта мусила стати заг., обов’язковою та безплатною. Оновлене військо, що комплектувалося рекрутськими наборами, налічувало 210 тис. солдатів і офіцерів, а також 490 тис. резервістів. Реформи надали іноземцям право набувати землю й нерухомість. Уряд почав роздавати концесії на буд-во залізниць, експлуатацію надр, транспортні перевезення. 1855 було відкрито Осман.
банк — перший іноз. банк з англо-франц. капіталом. Сусп-во також відгукнулося на реформи, у т. ч. піднесенням патріотизму під впливом ознайомлення з європ. інтелектуальним і політ. життям. 1851 в Стамбулі було утворене «Товариство знань» (Енджумені-і даниш), яке взялося поширювати знання шляхом друкування книжок із різних наук турец. мовою. Виникли друкарні і т-ва просвіти. У середовищі нової осман. інтелігенції виникали різні політ. гуртки. Один із них на чолі з письменниками Намиком Кемалем, Ібрагімом Шинасі, Алі Суаві та Зія-беєм утворив рух «нових османів», який сформулював ідею патріотизму у формі «османізму» — лояльності всіх підданців О.і. як батьківщині. Нові османи також сформулювали свій політ. ідеал, яким стало утворення конституційної монархії в країні. Однак османізм уже не міг задовольнити нац. рухи нетурец. народів. Дефіцит бюджету й великий держ. борг, що їх уряд компенсував за рахунок податків, теж спричиняли загострення нац. конфліктів усередині імперії, а з ними також сприяли втручанню іноз. д-в. На хвилі наростаючої загрози територіальній цілісності нові османи, сподіваючися стримати нац. рухи запровадженням конституційного ладу, 30 травня 1876 спровокували заколот і повалення султана Абдул-Азіза. На престол було зведено Мурада V, який обіцяв проголосити конституцію, однак через спротив вищого духовенства і власну психічну неврівноваженість на місце Мурада було поставлено його брата Абдул-Гаміда II. 23 грудня 1876 султан оголосив про запровадження конституції, розробленої великим везіром Мідгатомпашою та Намиком Кемалем. Вона проголошувала громадян. свободи, запроваджувала двопалатний парламент, хоча й гарантувала необмежені права султана. У березні 1877 було відкрито першу сесію парламенту (меджлісу). Критика, що зазвучала з його трибуни, а в лютому 1878 висловлення недовіри великому везіру та його кабінету за поразки у війні з Рос. імперією, дали султанові підстави побоюватися повстання, і він розпустив парла-
659 ОСМАНСЬКА
мент, не давши йому навіть ухвалити бюджет. Абдул-Гамід II обрав традиційну для султанату політику самодержавства й тиранії. Ліберальну опозицію всередині країни було придушено, були навіть заборонені публічні зібрання. Султан запровадив ефективний контроль за пресою й поліцейський нагляд за підданцями. Для цієї ж мети він протегував розвиткові сучасних засобів транспорту і зв’язку: було організовано імперський телеграф і пошту, споруджувалися залізниці. Мало подорожуючи країною, він широко користувався фотографіями для оцінки ситуації на місцях. В ідеології він зробив ставку на панісламізм і підносив власну роль халіфа як голови всіх мусульман. У той же час за його правління значно зросла кількість світських шкіл. Він сприяв книгодрукуванню, причому як виданню творів
турец. словесності, так і перекладів книжок з європ. мов. На правління Абдул-Гаміда II припала відмова європ. д-в від курсу на збереження територіальної цілісності О.і. Франція окупувала Туніс (1881), Греція приєднала Фессали (1881), Велика Британія окупувала Єгипет (1882), Болгарія анексувала Сх. Румелію (1885). Крит унаслідок грец. повстання фактично відпав від імперії 1897. Німеччина здобула собі значний вплив на султана, відстоюючи територіальну цілісність О.і. Починаючи з 1880-х рр., в імперії постійно перебували нім. військ. місії для навчання осман. війська. Разом з тим, Німеччина прагнула здобути власний вихід на Бл. Схід і домоглася від султана дозволу на буд-во залізниці Берлін—Стамбул—Багдад. Цензура і поліцейський контроль виявилися не в змозі зупинити ані поширення ліберальних
660 ОСМАНСЬКА
ідей, ані націоналістичні рухи. Болг., грец., вірм. активісти та навіть мусульмани з албанців, арабів і курдів стали на позиції сепаратизму. Єдиним відчайдушним засобом нейтралізації сепаратизму в руках султана було нацьковування одних націоналістів на інших — болгар на греків у Македонії, курдів на вірмен. 1894 вірмени підняли збройне повстання, яке було придушене переважно силами курдів. Деспотичний режим, воєнні поразки, нац. повстання викликали появу опозиційних рухів у середовищі осман. інтелігенції. Найбільш авторитетним із них стало таємне т-во «Єднання і прогрес» (при заснуванні — «Товариство османського єднання»), засноване 2 червня 1889 курсантами військово-мед. уч-ща за ініціативою Ібрагіма Темо. До нього влилися курсанти військ. академії та школи правління, а згодом прилучилися й держ. чиновники та представники духовенства. Із 1895 к-т цього т-ва дру-
кував журнали турец. і франц. мовами. Невдовзі т-во, члени якого стали називатися «молодотурками», розрослося і включало в себе кілька різних фракцій із власними цілями. По суті, це був рух, який постійно переживав реорганізації й злиття з подібними собі і лише зберігав свою назву. Його цілі були дуже консервативні й полягали не в зміні держ. ладу, а лише в тому, аби прийти до влади і врятувати імперію від краху, покласти кінець практиці домагання іноз. д-вами реформ в інтересах нац. громад імперії. У самій програмі дій т-во на взірець вірменських і македонських націоналістичних орг-цій повернуло до активних дій. Згідно з програмою утворювалися відділи смертників (федаі), які були готові знищувати будь-кого, хто здавався «небезпечним для батьківщини». Нові цілі привабили до орг-ції військових, і з бл. 2 тис. членів, які налічувалися там на поч. 1908, переважну більшість становили офіцери. Т-во розро-
било план повстання на Балканах восени 1908, передусім у Македонії, для чого воно встановило зв’язок із лівацькими бандами албанців, македонських греків, сербів з євреями Салонік. Намір Абдул-Гаміда II знищити т-во й новини про домовленість англ. короля Едуарда VII з рос. царем Миколою II щодо поділу Македонії змусили заколотників почати повстання на початку липня 1908. Заколотникам вдалося організувати масові виступи в Македонії за конституцію, вони розв’язали вбивства шпигунів султана й вірних йому офіцерів. Послані на придушення заворушень війська підтримали повсталих, і Стамбул опинився перед загрозою збройного захоплення повсталими. Султан під таким тиском пішов на поступки і в ніч 23/24 липня 1908 видав указ про відновлення конституції і відкриття парламенту. Саме ж т-во «Єднання і прогрес», здобувши переважну більшість місць у парламенті, перетворилося на провідну політ. партію в д-ві.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
